Алла Марченко – контролер контрольно-сервісного центру вже 17 років.
З них 16 працювала на водоканалі міста Ківшарівка (Куп’янський район Харківської області). Вже рік працює у МКП «Хмельницькводоканал».
про те як потрапила у Хмельницький»
28 вересня минулого року наші війська зайшли в Ківшарку. Це був знак того, що нарешті я зможу виїхати на деокуповану територію. До того це було неможливо. До того було можливо поїхати лише в росію. В росію я їхати категорично не хотіла. Спочатку виїхала в Харків. Потім волонтери запропонували поїхати в Хмельницький. У мене дочка – 13 років, то ж тут спокійніше. Живемо в гуртожитку разом зі студентами. Можна сказати, згадую студентські роки.
як потрапила на водоканал
Дуже хотіла на роботу. А я все життя пропрацювала контролером. Це дійсно те, що я люблю і вмію робити. Я просто взяла і зателефонувала у відділ кадрів. І, на щастя, я тут. В хорошому колективі. На своєму місці.Хоча мабуть досі не звикла. Досі страшно загубитися в місті. Досі користуюся gps-навігатором.
як виживали в окупації
Чоловік ловив рибу, я продавала золото, щоб мати хоч якісь кошти. Готували їжу на вогнищі. Водоканал під час окупації працював частково. Тобто, думаю, хтось з слюсарів на роботу ходив, але люди, що працювали зі споживачами – ні. Раз в місяць нам давали гуманітарну допомогу від окупантів. Люди, що мали дітей цю допомогу брали, просто, щоб якось вижити. Більшість людей відмовляло. Ось які у нас люди.
як жива Ківшарівка зараз
В мене і досі там працюють друзі. На днях телефонує подруга, каже «їхала на велосипеді, потрапила під артобстріл, впала на землю. Так от, весь одяг забруднила». Тобто, вона закцентувала увагу не на тому, що потрапила під артобстріл, а на тому, що забруднила одяг.
У моїй квартирі повибивало вікна. Сумую за домом щодня, щохвилини. Жалію, що не взяла з дому альбоми з фото. Зараз не вистачає теплих спогадів.
Який би не був прекрасний Хмельницький – мені хочеться додому. До мирної української Ківшарівки.
